В часи, коли країна є суцільною раною, коли руйнуються роками усталені кордони та відносини між братніми народами, коли дідусеве та бабусине «Лише б не було війни…» стає дитячою згадкою, не можуть мати місце особисті «шкурні» інтереси та амбіції. Від деяких опонентів Президента чуємо, що не на часі давати власне ім’я Блоку, що це PR-хід тощо. Я ось що скажу. На мою думку, Петро Порошенко взяв на себе шалену відповідальність, бо не прикривається відволікаючими назвами та яскравими слоганами. Він той, хто вміння приймати рішення поєднує з вмінням йти на компроміс.

На днях виповнилося 100 днів президентства Петра Олексійовича Порошенка. За цей час сталося багато знакових для України подій, які на часі проаналізувати.

Найбільшим проривом та логічним здобутком Майдану вочевидь стали самі Президентські вибори, розпуск корумпованої Верховної Ради і призначення парламентських виборів, а також припинення вогню на Донбасі після відвоювання двох третин окупованих проросійськими терористами територій.

Щодо протидії військовій агресії з боку Росії слід відзначити успішні ініціативи Президента, спрямовані на нейтралізацію конфлікту та відстоювання суверенітету України мирними і дипломатичними методами. Якщо перша спроба перемир’я вилилася в продовження АТО, то прийняття закону про особливий статус окремих районів Донбасу, на мою думку, стратегічний та далекоглядний крок.

Одна з основних обіцянок передвиборчої програми Президента щодо швидкого досягнення миру на Донбасі втілилася хоч в хитке, але перемир’я. За цей час вдалося звільнити з полону більше 1000 заручників, цей процес триває і, що найголовніше, ми уникнули ще більшої кількості нових смертей.

«Мінський протокол» не став проявом слабкості чи здачі інтересів сходу країни. За ним стоять десятки, сотні збережених життів, які не є «статистикою». Адже кожне життя – це очі, кохання, батьки, діти. Скільки сліз за останні місяці пролило Прикарпаття, скільки отримало трун та скалічених життів. Хоч який би, але зараз Україні потрібний мир. І відповідальність за нього взяв на себе Президент…

За словами самого Петра Порошенка, він «готовий битися за свою країну

і навіть померти за неї, однак робить все можливе для того, щоб зупинити війну, щоб зупинити масове вбивство мирних громадян і військовослужбовців України».

«Краще поганий мир, ніж хороша війна…» Скільки б не було навколо Президента «яструбів», він дотримується політики «голуба», сумлінно виконуючи одну з основних обіцянок: згуртувати навколо важливих для України рішень політичні еліти, щоб припинити політику внутрішнього розбрату.

Будучи особисто знайомим майже з усіма представниками «політичних еліт» держави, наразі я глибоко переконаний, що навряд чи хтось краще за чинного Президента впорався би з нинішньою ситуацією в країні. Петро Порошенко перебуває у надзвичайно складному становищі, – одночасне переформатування політичних еліт, спроба зцементувати суспільство та війна з другою по військовому потенціалу країною в світі. Некоректно було б критикувати політику Гаранта до завершення бойових дій на Сході, бо те, що ми бачимо – вершина айсбергу, мала частина того, що насправді відбувається.

За 100 днів Президенту вдалося ефективно попрацювати на міжнародній арені – нарешті, довгі коливання наших західних партнерів та одвічна «стурбованість» європейських друзів перетворилася на реальні санкції.

Успіхи Президента Порошенка стосуються здебільшого міжнародної сфери – налагодження міжнародного діалогу з ЄС, НАТО і США, підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом та її історична одночасна ратифікація Верховною Радою України та Європейським парламентом.

Щодо розкритикованого опонентами Президента відкладення імплементації Угоди про асоціацію Україна-ЄС у частині зони вільної торгівлі, яка відстрочена до 31 грудня 2015, то цей крок є не поступкою Росії, а шансом для України не змарнувати цей рік та адаптуватись до нових, далеко непростих умов. Життєво вожливим є і налагоджена співпраця з Міжнародним валютним фондом, яка продовжується на надзвичайно вигідних для України умовах.

На сьогоднішній день Україна має безпрецедентні стосунки з НАТО. Від цієї потужної організації вже отримано згоду на створення чотирьох трастів, з яких буде купуватися озброєння для української армії. Розпочато реформу армії, програму переозброєння, виділено на це кошти. Крім того, Комітет з зовнішніх справ Сенату США на засіданні 18 вересня схвалив законопроект про надання Україні озброєння на суму в $350 млн. та законопроект «Акт підтримки свободи в Україні 2014», що передбачає особливий статус держави на рівні співпраці з США.

Це був короткий аналіз перших 100 днів Президента Петра Порошенка. Наступні 100 днів обіцяють бути не менш напруженими – обрання нового складу Верховної Ради, формування парламентської більшості та уряду (а від взаємодії майбутнього Кабінету міністрів, депутатського корпусу та Президента в найближчі роки залежатиме ой як багато), початок опалювального сезону…

На відкритті 11-ї щорічної зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) Президент сказав таке: «Тільки тепер ми зрозуміли, наскільки важлива безпека, і я пишаюся тим, що всі наші європейські, атлантичні партнери розуміють, що сьогодні йде боротьба не тільки за територіальну цілісність і незалежність України, а й за всесвітню безпеку. І це показує необхідність створення нової стратегії безпеки. Ми проведемо реформи, змінюючи країну. Ми будемо міняти Україну, маючи дуже важливу перспективу членства в Європейському Союзі. І я переконаний, що в майбутньому у нас буде можливість повернути Ялтинську конференцію туди, де вона завжди була».

Що можна додати? Велика країна – велика робота. Слава Україні!

На мою думку в часи, коли країна є суцільною раною, коли руйнуються роками усталені кордони та відносини між братніми народами, коли дідусеве та бабусине «Лише б не було війни…» стає дитячою згадкою, потрібно зробити навіть неможливе, тільки щоб не чути з новин: «В зоні АТО за добу загинуло та поранено…». Якщо перша спроба перемир’я вилилася в продовження АТО, то прийняття закону про особливий статус окремих районів Донбасу, на мою думку, є стратегічним та далекоглядним кроком. Він, перш за все, декларує всьому світові щире бажання та готовність України до миру та врегулювання ситуації на Донбасі. Можливо, це тактичний крок назад, але тепер ми маємо моральне право чекати на відповідні кроки назустріч. Слід розуміти, що Україна несе не тільки внутрішню, але й зовнішньополітичну відповідальність, адже, згаданий закон є наслідком Мінських угод, укладених під тиском прямої військової загрози Кремля. Конфлікт на Донбасі, на мою думку, не просто затяжний, – він потребуватиме багатоетапних дій, починаючи від економічних питань відбудови інфраструктури регіону до питань «українського інформаційного миру» всупереч «російській інформаційній війні». Плани АТО, військові дії мають плануватись та здійснюватись разом з мирними заходами, які будуть спрямовані на відновлення органів влади та правопорядку у кожному із населених пунктів Донецької та Луганської області. Ніякі закони не зможуть розв’язати психологічного конфлікту, який ми, українці, маємо вирішувати самостійно на нашій українській землі. Передумовою для цього може стати лише одне – виведення російських регулярних військ з території України та закриття тієї частини кордону, через який до нас проникають та «блукають» найманці, зброя тощо.

Ніколи ще за 23 роки наш народ не платив таку високу ціну за свою незалежність. Навіть не ціну – жертву… Бо немає ціни життю героїв, розпачу матерів, тремтячому страху та сльозам дітей…

Із тисяч народів і народностей світу менше 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна. Ми маємо Божу милість, людське право та унікальні природні багатства бути незалежними.

Українці не раз здобували та втрачали державність, тисячоліттями боролись за право бути господарем на своїй землі, здобували власну історію – правду нашого народу з величчю імен, гіркотою поразок, благословенням перемог.

На історичному шляху України були могутня Київська держава Володимира Великого та Ярослава Мудрого, руйнування золотоглавого Києва та битва під Берестечком, підступне знищення першої християнської республіки в Європі – Січової Запорізької, відчайдушний порив до свободи часів будівничого й політика, відданого ідеї незалежності Івана Мазепи, великий і трагічний Богдан Хмельницький та творець першої української Конституції Пилип Орлик, Валуєвський циркуляр про заборону української мови і започаткування власної державності в Українській Народній Республіці, голодомор тридцять третього і чорнобильська трагедія.

Наша земля подарувала світові великих провідників національної української ідеї – Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Лесю Українку, Миколу Костомарова, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Михайла Драгоманова.

Згадаймо та віддамо шану Михайлу Грушевському, Степану Бандері, Андрію Шептицькому, Василю Стусу, Роману Шухевичу, В’ячеславу Чорноволу.

Схилимо голови перед «Небесними сотнями», яких, і це жахливо, з кожним днем, кожною годиною стає все більше… Ціна української Незалежності – долі, імена, мрії, очі, обірване майбутнє наших Героїв.

Ми пройшли через Революцію Гідності, яка словосполучення «національна ідея» перетворила у сенс життя і місію української нації. Ми прагнемо сильної держави, яка має бути кращою серед рівних і рівною серед гідних. Ми маємо єдиний вихід – об’єднатись. Інакше всі жертви заради України не матимуть сенсу. Об’єднаймось та прочитаємо разом народну українську молитву:

Боже, вислухай благання:
Нищить недоля наш край.
В єдності — сила народу!
Боже, нам єдність подай.

Не маю більше слів для привітання з Днем Незалежності, бо сьогоднішня біда сковує доречні слова, але маю безмежну гордість, що є частиною великого серця українського народу, серця, яке, я вірю, битиметься, доки існує світ.

Згадаємо.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла — Акт Проголошення Незалежності України.
У ньому зазначалося:

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Всього півроку тому ми оплакували «Небесну Сотню». Сьогодні рахунок понівечених війною та розбратом життів йде на тисячі. До цього неможливо звикнути, адже сучасне покоління українців знало про війну лише з підручників історії та розповідей дідусів та бабусь… Зараз ми бачимо війну власними очима і, думаю, я не єдиний, хто відчуває себе у паралельному світі. Війна йде на нашій землі і вона тим страшніша, що поняття «свій – чужий» розмите, є ворог, але у нього немає обличчя.

Звісно, війна змінює все – ставлення до людського життя і його цінностей, до землі, на який живеш, до зовсім незнайомих людей, які з доброї волі беруть зброю в руки і забувають про страх смерті, бо хочуть миру для своїх та чужих дітей. Україна вже змінилась – потрібно лише подивитись навколо, як біда гуртує людей. Відновлюється повага до армії, яка довго і системно руйнувалась, любов і гордість за Україну стає настільки явною, що фарба жовтого та блакитного кольору стає дефіцитом…

Ми всі маємо розуміти, що чудес не буває і зруйнувати систему, що будувалась роками у 45-ти мільйонній країні швидко неможливо. Ми можемо нескінченно нарікати на повільність змін у сфері корупції, бюрократії, люстрації… Але, на моє глибоке переконання, врятує нашу державу лише єдність. Не може бути більше «розмови німого з глухим». Влада має прислуховуватись до людей, саме прислуховуватись та робити кроки назустріч, а не просто «почути кожного». Народ має довіряти владі, розуміти, що «не боги горшки ліплять» і кожна людина може помилятись. На всіх нас сьогодні лягла величезна відповідальність, створена війною.

Масштаби цієї війни наразі навіть важко оцінити, бо вона визначається як «гібридна», «нелінійна», «війна керованого хаосу», що поєднує військові, інформаційні, економічні, терористичні та інші агресивні дії, скоординовані з єдиного центру і спрямовані на дестабілізацію та подальше знищення незалежної України. Великоімперські амбіції Кремля та його господаря посягнули на нашу територію, мову, життя громадян, наш статус у світі, економічний та військовий потенціал. У нас хочуть відібрати право на визначення майбутнього і шляху, яким ми хочемо йти. Триває неприпустиме втручання у внутрішню та зовнішню політику, причому Кремль не гребує методами підкупу, шантажу і залякування, як всередині України, так і в інших країнах Європи та світу. З подібним цинізмом світова політика не стикалась з часів Другої світової війни.

«Хто володіє інформацією, той володіє світом». На жаль, сьогодні ця теза набула небезпечного змісту.

В Росії науковці та військові експерти вже тривалий час і досить глибоко розробляють проекти інформаційних та інформаційно-психологічних воєн, до того ж аналогічні унікальні розробки часів СРСР після його розпаду стали надбанням саме Росії.

Державне субсидування засобів масової інформації в Росії складає десятки мільярдів рублів щорічно. Не дивно, що масштаби «зомбування» глядачів сягають таких потворних форм.

Воєнні дії Кремля проти України супроводжуються масованими інформаційно-психологічними операціями та кіберопераціями. Активно використовується навіть релігійний чинник, що є цинічним і неприпустимим, бо Віра – це спосіб спілкування з Богом і втручатись в це спілкування ніхто не має права.

Що може і має робити Україна на протидію кремлівській пропаганді під час гібридної війни? Насамперед, потрібно всіляко підтримувати та поширювати патріотичні настрої, які з’являються на тлі перемог нашої армії, героїчних вчинків військових, національних гвардійців, бійців добровольчих батальйонів та волонтерів, підтримки світовою спільнотою, щирої матеріальної допомоги українським воїнам з усіх регіонів України.

Потрібно залучати кваліфікованих кадрових військових з досвідом бойових дій в якості «кризових менеджерів», які не на словах знають, що таке присяга і як дотримуватись вертикальних та горизонтальних зв’язків з іншими силовими відомствами. Перемоги українських силовиків на Сході демонструють, що ми швидко навчилися ефективно протидіяти ворогу навіть у найскладніших умовах гібридної війни.

Потрібно наголосити ще й на тому, що ефективна інформаційна політика полягає, перш за все, у налагодженні зворотного зв’язку із суспільством.

Окремо хочу згадати про нагальну необхідність реформ. Без реформ ми програємо війну. Ми можемо виграти битви, поновити мир на кордоні, навіть стабілізувати ситуацію, але якщо не буде реформ, настане масове обрушення, і, як наслідок, – соціальний бунт. Загроза третього Майдану не є чимось нереальним і це демонструє навіть нинішня ситуація на київському Майдані Незалежності. В будь-який час можуть активізуються незадоволені люди і на їх тези, що влада змінилась, а жити краще не стало, що корупція поширюється, що все купується, що бідні збіднішали, а багаті збагатились, – не буде що заперечити. Потрібно робити реформи і воювати, паралельно, інакше, повторюсь, можемо виграти бій, але програти війну.

Українці – це сила, а лише сила може домовлятися з іншою силою. Лише той, хто встановить контроль над територією, може в принципі домовлятися з тим, хто претендує на контроль над територією.

Я вірю, що ми станемо набагато сильнішими, здобудемо неоціненний досвід, нові вміння і навички, виженемо з нашої землі чужинців та запроданців.

Україна неодноразово впродовж сотень років була щитом для європейської цивілізації – тевтони, яких розбив Данило Галицький, численні татаро-монгольські орди, незабутній подвиг в часи Великої вітчизняної війни…

Ще раз повторю – лише єдність та мобілізація всього суспільства приведе нас до перемоги над російською агресією, ми маємо створити «український громадянський фронт», основою якого є патріотизм, взаємоповага та готовність жертвувати власними інтересами та амбіціями.

Згадаймо великого Кобзаря: «Все розберіть. Та спитайте: Хто ми, чиї сини. Яких батьків?».

«Пусть обрежут свои хохлы и заведут бороды».
(Вказівка царя Олексія Михайловича запорожцям)
«Не хочемо бути аки цапи».
(Відповідь запорожців)

Июн 202014

«Україна в огні» назвав свою кіноповість геніальний Олександр Довженко. Ці слова пророчо звучать зараз…

Думаю, не буду оригінальним, якщо скажу, що півроку тому і в страшному сні не міг уявити собі сьогодення – Україна, яка оплакувала «небесні» сотні, а наразі вже оплакує «небесні» тисячі… Україна, яка відокремлена від Криму кордоном, Україна, яка втратила спокій та мир… Розумом, звичайно, можна пояснити різноманітність поглядів, культурних цінностей, політичних вподобань, мовного аспекту, ментальності українців… Але ні в радянські часи, ні за 23 роки незалежності України ці питання не нависали, як Домоклов меч над єдністю Нації! Більш того, Україна залишалась єдиною країною на пострадянському просторі, на території якої за ці часи не було пролито ані краплі крові мирного населення.

Схід і Захід України завжди були багато в чому різні, але вони були єдині, доки так звана «сім’я» не почала «раковою пухлиною» роз’їдати державу та потроху розтинати її. Іспит грошима та владою попередні керівники держави не пройшли, а іспит свободою / вседозволеністю став для них роковим. Майдан-2014 лише прискорив кінець кримінально-олігархічного режиму.

Багато років говорилось про діалог влади і народу… На мою думку, настав час домовитись про термінологію, бо влада – це народ, за Конституцію, а ті, кого звикли називати владою – це представники органів державного управління, люди, яких наймає народ, який своїми податками забезпечує їх життєдіяльність і які мають виконувати покладенні на них громадою зобов’язання.

Українські політики і можновладці мають останній шанс зберегти державу суверенною, соборною, неподільною. Чому кажу останній шанс, бо «збирач земель руських» Путін не зупиняється, його плани на Сході України – вища ступінь абсурду, але реалізуються. А страждання повною мірою лягають на людей, – гинуть жінки і діти, солдати стають перед вибором – здавати зброю чи стріляти в мирне населення. Не можна їх осуджувати, як не можна осуджувати й тих людей, що прийшли на псевдо референдум та проголосували за «незалежність». Потрібно розуміти, що інформаційну війну на Сході ми поки що програємо. Бо у людей – це крик душі, це їх біль, люди голосують за так звану «незалежність», вкладаючи в неї зовсім інший сенс, ніж той, що вони отримають, ставши частиною Російської Федерації.

Має бути політична воля для об’єднання навколо ідеї , що Україна – це вільна країна, а Росія – авторитарна, що приєднання до Росії – це втрата самоідентичності, втрата свободи. Потрібно нейтралізувати гостре мовне питання, надавши російській мові спеціального статусу, заспокоївши російськомовне населення, запевнивши, що йому та його інтересам нічого не загрожує. Негайно потрібно всіма шляхами активізувати українське інформаційне поле – телебачення, радіо, Інтернет, в кінці кінців на Східну Україну мають не побоятись масово їхати громадські діячі, національні моральні авторитети – журналісти, актори, співаки, письменники… Люди відчувають себе не почутими та кинутими на проізволяще… Завтра може бути вже пізно.

Моє ставлення до нинішньої ситуації в державі, як людини і громадянина вкладається в одне коротке і наразі дуже популярне слово «Дістало!». Можу довго розповідати про свій «багатий» і часто неконструктивний досвід спілкування з представниками правоохоронних органів, судової системи, адміністративних ланок… Але мій власний досвід навряд чи сильно відрізняється від аналогічного досвіду будь-якого українця. Ми так багато говоримо про корупцію, що навіть призвичаїлись до того, що це явище було, є та буде, що воно – невід’ємна частина нашої ментальності. Як Голова Правління об’єднання підприємців «Нова Формація» багато років вже говорю про необхідність не лише адміністративної, але й кримінальної відповідальності для посадових осіб за зловживання службовим становищем! На сьогодні з’явилась надія, що щось зміниться на краще. Найближчим часом має вступити в дію закон України про Антикорупційне бюро, що зробить більш відкритою та прозорою боротьбу з корупцією та запустить систему державного управління на нових європейських принципах і правилах.

Як підприємець, бачу певні далекоглядні кроки від керівництва держави. Так, нещодавно було підписано закон, що скасовує 113 дозвільних документів для бізнесу. Відміна печаток – крок в тому ж напрямку. Знаковим стало підписання 12 травня 2014 року меморандуму про взаєморозуміння для української антикорупційної ініціативи між Урядом України та Європейським банком реконструкції та розвитку, що передбачає створення інституції бізнес- омбудсмена. Для бізнесу це означає, що з’явиться незалежна людина, яка має право публічно звернутися до Уряду у випадку встановлення фактів корупції на митниці, в податковій, в органах державної влади, яка чітко говоритиме, як їх подолати на законодавчому та нормативно-правому рівні. Створення інституції бізнес-омбудсмена додасть ЄБРР та іншим іноземним інвесторам впевненість у тому, що вкладені ними в економіку України кошти будуть використані прозоро. Бізнес-омбудсмен обиратиметься шляхом консенсусу між профільними бізнес-асоціаціями, що працюють в Україні і Урядом. До речі, ЄБРР з початку поточного року вже вклав в економіку України близько EUR400 млн. і готовий вкладати як мінімум EUR1 млрд щорічно, якщо Уряд продовжить антикорупційну політику.

Вищенаведене, на мою думку являє собою грунтовні тенденції, зважаючи на той факт, що останнім часом за політичних причин український ринок відійшов на другорядні позиції для іноземних інвесторів. Удар по фондовому ринку призвів до падіння гривні та фінансових проблем і не лише у сфері бізнесу, бюджет кожної родини наразі зазнає змін не в кращу сторону.

У країнах з розвиненою ринковою економікою середній і малий бізнес вже давно є вагомою складовою регіонального та центрального бюджетів. В Євросоюзі працює більше 20 млн підприємств мсп, які забезпечують 58,7% доданої вартості, 57,4% загального грошового обігу та 70% зайнятості в приватному секторі. Доля мсп у ввп України – 15%. Для порівняння – у Євросоюзі – 65%, в США та Японії – по 52%, Китай – 60%, а у Польщі, яка двадцять років назад була чи не в гіршому економічному становищі, ніж Україна – 47%. Уряди цих країн йдуть різними шляхами, але в основі лежить економічна доцільність. Наприклад, в Китаї для малого бізнесу ввели податкові пільги, заморозивши ПДВ та податок з обігу на підприємства, чий щомісячний обсяг продажів не перевищує $3,3тис., а таких підприємств 6 млн.!

У США на мсп припадає 99,7% всіх працедавців. В Бразилії 90% всіх легальних компаній країни припадає саме на малий бізнес

А в Україні рівень податкового навантаження найвищий серед пострадянських країн!

Хочеться дуже, щоб не було, як в тому анекдоті – «Допоможу зробити з великого бізнесу малий…»

Подолання факторів, стримуючих розвиток підприємництва можливе шляхом реалізації нової державної стратегії розвитку бізнесу в Україні, зокрема в рамках Загальнодержавної програми розвитку малого і середнього підприємництва на 2014-2024 роки, яка направлена на створення сприятливих умов діяльності МСП, підтримки та його розвитку на основі впровадження інноваційних технологій, інструментів кооперування суб’єктів малого, середнього та великого бізнесу.

Важливим бачу також стимулювання активності суб’єктів МСП через розширення їх доступу до фінансово-кредитних ресурсів, зокрема шляхом надання часткової компенсації відсоткових ставок за кредитами, часткового відшкодування суб’єктам МСП лізингових, факторингових платежів та платежів за користування гарантіями, а також створення кредитно-гарантійної системи підтримки малого і середнього бізнесу.

Малий та середній бізнес в змозі стати з колін, якщо йому «відкрити кисень» в законодавчому полі, який був перекритий. Якщо ми знищимо дрібних підприємців, ми зруйнуємо фундамент бюджетоутворення. Аби цього не допустити, нова влада має чітко заявити: «Ми не можемо вам допомогти, але обіцяємо не заважати». Це буде чіткий імпульс для розвитку малого та середнього бізнесу.

Щодо питання Євроінтеграції…

Взагалі, що таке – інтеграція? Це поєднання, взаємопроникнення.

Шлях до Європи дуже тернистий. Одного бажання замало. Потрібно вирішити багато проблем, однією з яких є обєднання Українського народу.

Україна, перш за все, має самоінтегруватись. Бо інтегруватись в якомусь іншому напрямку може лише єдине ціле, частинами такий процес не відбудеться.

Можу порівняти з фізичним процесом змішування речовин – повноцінно і рівномірно змішуються лише речовини з однаковою щільністю. Ми всередині нашої країни маємо стати однаково щільними.

Євроінтеграція має бути корисною, зрозумілою і перспективною для всіх регіонів. Найближчим часом Президент внесе зміни до Конституції в парламент, які передбачають децентралізацію влади, зокрема щодо делегування частини президентських повноважень територіальним громадам. Також йдеться про перерозподіл бюджетних потоків на користь регіонів, надання можливості використання регіональних мов на конкретних територіях.

Що робить державу Державою? Перш за все – забезпечення захисту та погодження групових, загальносуспільних та індивідуальних інтересів за допомогою Права на певній території.

Слоган «Єдина країна», на мою думку, став передумовою для створення національної ідеї, яка може звучати для України, наприклад – Рівна серед кращих, чи Гідна серед рівних. Але вона має об’єднати націю.

Окремо потрібно зупинитись на інформаційній політиці. Саме політиці, бо, як показує наш нинішній гіркий досвід, інформаційна політика може перерости в повномасштабну інформаційну війну. Інформаційна політика держави нині має зосередитись на пошуку і створенні національної ідеї всередині країни, а не на пошуку зовнішнього ворога.

Всі інше питання Євроінтеграції – чисто технологічні, вірю, що вистачить знань та досвіду вітчизняних фахівців для їх вирішення, хоча потрібно розуміти, що чимало непростих років праці пройде.

Ваше ставлення до новообраного Президента України Петра Порошенка?

Головне, що вибори відбулись. Це питання не чиїхось амбіцій чи планів на розподіл портфелів, а питання національної безпеки та гарантії цілісності держави Україна. Щодо особи Гаранта, для мене це дуже прості людські критерії – любов до землі, на якій ти народився, готовність будь-якої миті «положити душу й тіло» за її свободу, бажання та вміння вдосконалювати свою країну, вміти слухати людей та давати їм такі відповіді, які хотів би почути сам… Лідер такої великої за населенням та культурою країни повинен мати політичну волю, в т.ч. для ухвалення непопулярних рішень. Обов’язковим є готовність відмовитись від приватних інтересів, бізнесових амбіцій та присвятити себе професіональній політиці. І, звичайно, Президент України має бути особистістю, яка зможе об’єднати країну. А для цього «потрібна сила змінити те, що зможеш змінити, душевний спокій прийняти те, що не можеш змінити і мудрість відрізнити перше від другого…».

Політичний погляд Комментарии отключены
Окт 112013

За кілька останніх тижнів Івано-Франківську область відвідали з робочими візитами прем’єр-міністр Микола Азаров, міністр енергетики Едуард Ставицький, міністр екології Олег Проскуряков, віце-прем’єр Олександр Вілкул, міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Темник, радник президента Володимир Зубов, заступники міністрів… Окрім того, Міністр доходів і зборів України Олександр Клименко зазначив, що Західні регіони України мають стати драйверами економічної євро інтеграції у період підготовки підписання Угоди про Асоціацію з ЄС.

Серед експертного середовища існують різні твердження і припущення стосовно такої гіперактивності міністрів на Прикарпатті.

Дехто пов’язує це із лобіюванням центральною владою питання підписання угоди про видобуток сланцевого газу. Інші припускають, що у такий спосіб чинна влада намагається залучитися електоральними симпатіями напередодні виборів 2015 року, розуміючи що саме Західна Україна є найбільше орієнтованою на Європу.

Кореспонденти «Фіртки» вирішили поцікавитися у політиків і експертів до чого б це такий парад міністрів на Прикарпатті? Що він може означати для області і України загалом?

Як на мене, дивно, що лише зараз Прикарпаття, яке геополітично та історично являє собою євроінтеграційну базу, дочекалось на «парад міністрів». Такий багатий людський і територіальний ресурс заслуговує на постійну увагу та повагу. Зрозуміло, що всі названі причини мають право на існування, – і кожна окремо, і всі разом. Але, мені здається, більш важливим є інше. За всіма цими причинами криється одне, в даному контексті, не дуже приємне слово – «використати». Політики намагаються використати Прикарпаття задля реалізації різноманітних цілей, десь загальнодержавних, десь особистих. Вони «розкидають каміння», щоб потім його «збирати». Чи буде від таких «парадів» зиск для прикарпатського краю? Зважаючи на суцільні діри в бюджеті області та на її дорогах, безробіття та його наслідок – «соціальне сирітство», нераціональне використання природних ресурсів, екологічні проблеми території, – міністри мають непочатий край роботи. Бо для того, щоб щось отримати, – потрібно щось дати. То закон людський і Божий.

Політичний погляд Комментарии отключены
Окт 032013

«Русскому миру» в Україні – кінець?

В контексті євроінтеграційних перспектив України, політики Віктора Януковича на зближення з ЄС і конфронтацією із Москвою, чи не варто зараз говорити, що ідея «русского мира» в Україні здає свої позиції? Чи вона вже зазнала краху в Україні? Чому?

Потрібно розуміти, що сама ідея концепції «русского мира» не могла не виникнути, враховуючі історичні імперські амбіції Росії. Але якщо раніше (до того, як в Україні питання вибору між ЄС та Митним союзом стало вкрай гостро) в основі цієї концепції лежали культурна та релігійна складові, наразі політико-економічна складова явно превалює. До того ж, як на мене, говорити про те, що в Україні взагалі ідея «русского мира» має якісь позиції, було б перебільшенням. Лише на Прикарпатті здавна живуть численні етнографічні групи – бойки, лемки, гуцули… Будь-яка ідея, що декларуватиме об’єднання навколо якоїсь однієї релігії, мови, культури, може стати інструментом розбрату.

Округ №86

Територія: м. Долина, м. Болехів, райони: Богородчанський, Долинський, Рожнятівський.
Кількість виборців: 169,6 тис.

http://nbnews.com.ua/vybory-2012/okrug/86/

Вячеслав Кредісов

ДОБРИХ СПРАВ НЕ МОЖЕ БУТИ ЗАБАГАТО

Все більше сіл на Прикарпатті у кількох районах охоплює спільна програма сільських громад і Благодійної фундації В’ячеслава Кредісова «Моє рідне село»

Якщо сторонній людині подорожувати основними дорогами Прикарпаття, то мальовничі карпатські села справлять на неї дуже приємне враження: хати стоять охайні, подвір’я прибрані, центральні вулиці прикрашають сучасні будівлі, в яких розташовані магазини, клуби. Але чим далі від центру, чим глибше в гори…

Той, хто по-справжньому знає цей край, не лише бачить його красу, але й розуміє проблеми села. Брак коштів на ремонт доріг, на покращення матеріальної бази сільських шкіл, на будівництво церков – це лише по великому рахунку. А скільки ще різних, на перший погляд невеличких, але дуже важливих для людей, що мешкають у селах, інших питань потребують вирішення.

Саме цьому присвячена спільна програма сільських громад та Благодійної фундації В’ячеслава Кредісова «Моє рідне село», яка кілька місяців тому була започаткована в Долинському, Рожнятівському й Богородчанському районах.

— Зараз нерідко можна почути песимістичні прогнози, що українське село занепадає, ледве не вимирає, не має перспектив. Це категорично не так, – стверджує керівник Благодійного фонду В’ячеслав Кредісов. – Ми не маємо права дати зневіритися до кінця та повинні підтримати активних, тому що якщо ми самі дбатимемо про майбутнє, то наші рідні села розвиватимуться й будуть процвітати. Фундація фінансуватиме ті проекти, до яких долучаться самі мешканці сіл. Це може бути встановлення кладки, будівництво каплички чи інший соціально важливий проект.

Чимало в рамках названої програми вже зроблено Благодійним фондом. Це і укріплення берега ріки Чечви в селі Спас, і облаштування двох автобусних зупинок в Нижньому Струтині, футбольна форма у подарунок місцевій команді села Вільхівки Рожнятівського району, встановлення бетонної огорожі на місцевому цвинтарі в Космачі, що на Богородчанщині, та багато іншого.

Цими проектами програма «Моє рідне село» вже довела свою важливість і потрібність та впевнено продовжує охоплювати все більше населених пунктів на Прикарпатті. Сьогодні розповідь іще про кілька чергових добрив справ.

Відомий політик, доктор економічних наук В’ячеслав Кредісов висловив свою думку про скандальний російському фільмі «Матч» і попередив: якщо ідеологія не стане частиною державної політики, України втратить свою історію …

Днями в Україну було презентовано художній фільм «Матч», який повинен пролити світло на знаменитий «матч смерті» між київською командою «Старт» (команда київського «Хлібзаводу», зібрана з гравців довоєнних київських футбольних клубів «Динамо» і «Локомотив») проти футболістів німецької команди «Флакельф» (змішана команда футбольних аматорів Люфтваффе і зенітників ППО) 9 серпня 1942 року на стадіоні «Зеніт» в окупованому Києві.

На думку В’ячеслава Кредісова, фільм не тільки спотворює історичні події, а й сіє ворожнечу між українським і російським народами.

Чи не тому, за соціологічними опитуваннями, на думку росіян, Україна знаходиться на третьому місці у «списку ворогів», після США і Грузії.

«Російський фільм« Матч », як стверджують його продюсери, – подарунок українцям до Євро-2012. Сумнівний подарунок. Що це? Ляпас загиблим у Другій Світовій війні чи, може, бажання посипати сіллю рани минулого, щоб черговий раз внести розбрат між народами, які століттями живуть поруч?

Побачивши уривки фільму, прийняв для себе рішення його не дивитися взагалі, бо через весь фільм проходить чітке позиціонування українців як нації колабораціоністів, яка підтримувала і сприяла фашистам. Після прем’єри, яка пройшла в Києві з пікетами ВО «Свобода», продюсерам фільму вистачило сміливості приїхати в Київ і в одній з відомих телепрограм проводити дискусію в прямому ефірі. Найбільше зачепила фраза: «Цим фільмом ми хотіли перевірити Україну на цілісність». Але чому росіяни не перевіряють фільмами, наприклад, про Чечню, свою цілісність?

На мою думку, таку сміливість творчим і не дуже особистостям російського кінематографа дала скандальна фраза президента Росії Володимира Путіна: «Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якби Україна не входила до складу Радянського Союзу».

Професор Володимир Косик переконливо доводить, що найбільшу тягар війни на собі винесла Україна. За його даними, наша країна втратила 8 мільйонів чоловік, тобто майже кожного п’ятого чоловіка, який жив тоді на території України, або до 45% загальних людських втрат СРСР. Всього, за даними вченого, під час Другої Світової війни на фронті і на окупованих територіях загинуло 18 мільйонів радянських людей. Для порівняння: Німеччина втратила 6,5 мільйонів осіб, Росія – до 6 мільйонів, Польща – 5000000.

Мені як людині і громадянину Україні боляче чути такі слова, адже втрати українців не обмежені тільки Другою Світовою. У мене особисто в 1915 році під час Першої Світової війни пропав безвісти прадід по лінії мами – Роман Опанасович Шевченко. А рідний брат Анастасії Андріївни, прабабусі по мамі, також ледь не загинув: Ілля Андрійович Якубовський, який воював в Тифлісі (нині – Тбілісі), був поранений турком в 1916 році.

А скільки ще зламаних, понівечених життів і доль залишила після себе війна! Дідусь моєї дружини по лінії батька Іван Антонович Кілко відчув на собі наслідки операції «Вісла». Вся його сім’я (етнічні лемки) була виселена, будинок – спалений. Село Святкова (сьогодні територія сучасної Польщі) було спалено дотла, каменю на камені не залишилося. Моторошною і страшною була дійсність, коли людей виганяли з їхніх рідних будинків під страхом смерті, вбивали рідних людей на очах один у одного. Але Іван Кілко не зламався і пройшов через всю війну до Чехії, воюючи на боці радянських військ. Головне – залишатися людиною за будь-яких обставин.

Рідного брата бабусі моєї дружини Андрія Моріса фашисти забрали на примусові роботи до Німеччини. Йому вдалося повернутися на батьківщину, після чого він воював на боці радянських військ, дійшовши до Японії.

Рідний брат моєї бабусі – Микола Андрійович Коваленко потрапив у полон під Вінницею, але втік і пішов в партизанський загін, що діяв на Чернігівщині та Житомирщині. Рідні до кінця війни не знали про місце його перебування.

А іншого брата – Афанасія Коваленко, – який також був у партизанському підпіллі, зловили і розстріляли на очах у власних маленьких дітей.

Бабуся моєї дружини Анастасія Онуфріївна Волошинович зі сльозами на очах розповідає, як на рідній Рожнятівщині бачила війну своїми очима – смерть щодня. Допомагала і партизанам, і солдатам: ховала, їжу в ліс носила. Крім того, у дворі (просто в колодязі!) Була зроблений тайник, де, при необхідності, ховалися воїни УПА. А найбільше за серце бере, коли Анастасія Онуфріївна розповідає про вбитих молодих дівчат, похованих в лісі під сосною, і довгі коси над могилою …

Двоюрідна сестра моєї тещі Анна Максимівна Келебай (Кушлик) працювала в українській Частині Червоного Хреста, яка фактично була жіночої сіткою УПА, під псевдонімом «Нуся». За це в 1947 році була засуджена і вислана на 10 довгих років до Сибіру. Але не зломило її волю і любов до України ні те, що дітей змушена була народжувати на чужині, ні пережиті страждання. Повернулася на батьківщину і любила Україну до останнього свого подиху.

Рідного брата Анни Максимівни – Петра Максимовича Келебея – і їх двоюрідного брата по батькові Євгена Івановича Коломійця, учнів Калуської торгової школи (майже дітей!), Німці розстріляли в 1942 році. На місці розстрілу на площі Героїв, встановлений пам’ятний знак, що нагадує про ту страшну подію. А сім’я і сьогодні не може знайти ні останків, ні могил розстріляних хлопців …

Визнаю, що точки зору можуть і повинні бути різними, в тому числі – на цей фільм.

Але моя позиція – наступна.

Наші загиблі родичі віддавали за Волю, за Свободу найцінніше, що у них було: життя, здоров’я, молодість. А сьогодні нам здалеку заявляють, що війну і без нас би виграли? Фільм «Матч» ллє воду на млин українофобів і ворогів України, грубо спотворює історичні факти і зневажливо показує українців як націю. Сприймаю таке «кіно» як наругу над пам’яттю про українців, які воювали у Другій світовій війні, – наруга над пам’яттю про моїх рідних.

Україна повинна серйозно взятися за ідеологічну складову державної політики, важливим фактором якого є кіно. Власне історичне кіно може прищепити імунітет від історичного забуття, повернути інтерес до історії і віднадити від спроб переписати і перекроїти історію псевдо-політиків і псевдо-художників ».

Джерело: StykNews.info

© 2010 Кредісов Вячеслав Анатолійович Interesnye Story WordPress theme by e-marketing
Вячеслав Кредисов на Facebook, Биография Кредисова на сайте "Відкрита Україна". Кредисов Вячеслав, голова правління всеукраїнського об'єднання підприємців <<Нова формація>>. Вячеслав Кредісов: "Не виключаю балотування в одному із округів Прикарпаття", газета "Вікна". Хто є хто на мажоритарці: Долинський виборчий округ, стрімко набирає обороти В'ячеслав Кредісов, "Політико-правовий портал Прикарпаття". В'ячеслав Кредісов: <<Професія <<підприємець>> стала сьогодні не модною, бо від тебе всі щось хочуть>>, Радіо "ЕРА-FM". Вячеслав Кредісов, У Калуші презентували проекти реконструкції кінотеатру <<Відродження>>, КалушFM.