На мою думку в часи, коли країна є суцільною раною, коли руйнуються роками усталені кордони та відносини між братніми народами, коли дідусеве та бабусине «Лише б не було війни…» стає дитячою згадкою, потрібно зробити навіть неможливе, тільки щоб не чути з новин: «В зоні АТО за добу загинуло та поранено…». Якщо перша спроба перемир’я вилилася в продовження АТО, то прийняття закону про особливий статус окремих районів Донбасу, на мою думку, є стратегічним та далекоглядним кроком. Він, перш за все, декларує всьому світові щире бажання та готовність України до миру та врегулювання ситуації на Донбасі. Можливо, це тактичний крок назад, але тепер ми маємо моральне право чекати на відповідні кроки назустріч. Слід розуміти, що Україна несе не тільки внутрішню, але й зовнішньополітичну відповідальність, адже, згаданий закон є наслідком Мінських угод, укладених під тиском прямої військової загрози Кремля. Конфлікт на Донбасі, на мою думку, не просто затяжний, – він потребуватиме багатоетапних дій, починаючи від економічних питань відбудови інфраструктури регіону до питань «українського інформаційного миру» всупереч «російській інформаційній війні». Плани АТО, військові дії мають плануватись та здійснюватись разом з мирними заходами, які будуть спрямовані на відновлення органів влади та правопорядку у кожному із населених пунктів Донецької та Луганської області. Ніякі закони не зможуть розв’язати психологічного конфлікту, який ми, українці, маємо вирішувати самостійно на нашій українській землі. Передумовою для цього може стати лише одне – виведення російських регулярних військ з території України та закриття тієї частини кордону, через який до нас проникають та «блукають» найманці, зброя тощо.