«Українські громадяни, Українська спільнота, Український характер – саме вони перемогли! Підводячи підсумки Майдану, можна це вивести у заголовок! Зараз і гіпотетична «м’яка диктатура», і «поліцейська держава» в Україні вже нереалістичні! Якщо хтось теоретично і «виношував» плани підписати «угоду з Митним Союзом» замість угоди з Євросоюзом, то такий сценарій вже не відбудеться. І все це виключно завдяки Українському Народу! Який вийшов на Майдан та показав владі, що з ним потрібно рахуватись! Слава Україні! Та слава її героям!
… Народ продемонстрував опозиції, як потрібно працювати для досягнення мети. Важливі гасла, озвучені опозицією та вдосконалені Майданом, системно і вперто ним же і реалізуються. Пікети біля відповідних структур не припиняються і щось в глибині душі підказує (може це віра?), що зміни-таки відбудуться у владних кабінетах. Питання в іншому – хто стане новими господарями цих кабінетів? І чи розумітимуть вони, що влада – це народ, а вони – органи державного управління. Чи розумітимуть вони, що потрібно починати з себе й вміти жертвувати власними «шкурними» інтересами?»
Ці рядки на своїй сторінці у фейсбуці Вячеслав Кредісов, політик, громадський діяч, доктор економічних наук, написав ще наприкінці минулого року.
Тоді як раз лозунг «Є вибір – Європейський союз» змінився на «Нас дістало!». Вячеслав говорить: «З перших днів Майдану почали приїжджати активісти з мого рідного Прикарпаття – Долинщини, Рожнятівщини, Болехівщини… Разом ми стояли на Вічах, чекали на «тверді» слова й дії лідерів опозиції.. Хлопці приїжджали по черзі, чим могли, – ми їм допомагали – житлом, харчами, одежею. Навіть просте спілкування було дуже важливим – важко далеко від дому, день і ніч знаходитись у напрузі, тривозі…»
Але ще ніхто не міг уявити навіть у дурному сні, що в Україні снайпери стрілятимуть у безоружних людей… Але не так сталося, як гадалося…
«Це була моя восьма поїздка до Києва, – розповідає 27-ми річний Юрій Довжанський з села Лолин Долинського району Івано-Франківської області. Вперше поїхав на Майдан ще 3-го рудня минулого року. 20 лютого, коли пішли в атаку, щоб подалі відігнати «Беркут» від Майдану, ніхто не сподівався, що по неозброєних людях стрілятимуть бойовими кулями. На Майдані люди самоорганізовувались. Ми наступали під мостом біля монументу Незалежності, зайшли, просунулися уперед. Зробили «черепашку» зі щитів. Там був водомет. Мене прокачало по землі. Кілька метрів… Десь за метр від мене розірвалася газова граната. У очі дуже запекло. Я заліз під барикаду, віддихався. .. За кількадесят метрів від Жовтневого палацу в людей стріляли снайпери. За 20 метрів від мене люди падали. Побачив, як у мене цілиться автоматник, який сидів на схилі.. У мене бив — прицілений постріл. Життя врятував щит, який тримав рукою. Туди і влучила куля (бойовий патрон калібру 7,61). Куля пройшла навиліт. Сам дійшов пішки від Жовтневого палацу до КМДА. Звідти вже до Михайлівського собору, де розташовувалась медчастина, довезли машиною, оскільки через те, що втратив два літри крові, був дуже знесилений. Зателефонував Вячеславу Кредісову, з яким підтримував зв’язок весь час. Дізнавшись про моє вогнепальне поранення, Вячеслав порадив їхати в лікарню № 12 і пообіцяв, що зробить усе, щоб мене не забрала міліція, чого я дуже боявся. Діставшись до лікарні, був прооперований і ніч провів у реанімації. Зранку 21-го лютого Вячеслав Кредісов домовився, що мене до Рівного довезе швидка допомога, а звідти львівським бусом мене доправлять до калуської ЦРЛ для подальшого лікування. От таким чином за допомогою добрих і порядних людей я добрався додому. Дякую щиро професійній та моральній підтримці калуських лікарів, які забезпечили всіма лікувальними засобами – від медикаментів до діагностики».
Майже місяць минув з того «кривавого четверга»… Фізичний біль час втамовує, але душа болить і кричить за тих хлопців і дівчат, які стали «Небесною сотнею»… Не дай Боже, щоб колись ми плакали за «небесними тисячами»…
Юрій Довжанський наразі продовжує курс лікування та реабілітації у Дрездені, а Вячеслав Кредісов ділиться з ним думками у фейсбуці: «Поки воюю – доти живу, перефразовуючи Брехта. Невже моя країна не заслуговує на кращу долю?! Залуговує! Своєю багатостраждальною історією, сотнями років боротьби за незалежну землю, мову і віру! Своєю щоденною плідною працею! Своїм бажання миру! Смертями своїх Героїв! Сльозами матерів! Заслуговує Україна на мирне небо над головами! Сьогодні необхідно: безумовно об’єднатися навколо найголовнішої мети – захисту суверенітету України! Захисту її кордонів! Збереження цілісності країни! Жодних чварів всередені! Маємо слідувати золотим правилам китайської нації, яка старша й мудріша за нас: 1- кожен підкорюйся «жовтому правителю»; 2 – молодший підкорюйся старшому; 3 – син підкорюйся батькові; 4- дружина підкорюйся своєму чоловікові ; 5 – З ІНШИМИ – ТИ РІВНИЙ.
І Хай нам допоможе Бог.
Слава Україні! Слава Героям!
Тільки разом ми сила і сила наша в єдності!
